Пам'ятна Книга
Др. Никифор Гірняк
Др. Никифор Гірняк народився 23 липня 1885 р. в містечку Струсів Теребовельського повіту, як осьма дитина Йосипа Гірняка, сина ткача й сільського музики в Острівці к. Теребовлі. Батько його був дяком у Струсові. Мати Софія привела на світ 13 дітей, а виховала з того 7 синів й одну дочку.
Всі сини одержали від батьків високу освіту. о. Юстин – священик, Юліян – проф. хемії й математики, Евген – лікар ветеринарії, Никифор – учитель гімназії, Омелян – управитель народної школи, Йосип – артист сцени і Володимир – по скінченні університету не учителював, бо польська влада не допустила до того.
Три сини служило в рядах УСС: Никифор, Йосип і Володимир. о. Юстин і др. Никифор – належали до Пласту до І Куреня УПС ім. С. Тисовського.
Никифор народився в той день, коли мати працювала на пасіці. Цей рік був дуже добрий для пасічників й мати Никифора нераз казала йому: “Ти, сину, родився між медами”.
Родина Никифора була чисельна. Родичі тяжко працювали, тому старші діти були виховниками молодших. Виховником Никифора був брат Юстин, на сім років старший. Никифор був виховником брата Йосипа. За цілий день опіки над ним мати платила синові 1 ґрейцар, пізніше 2 сотики. Одного дня Никифор загубив тяжко запрацьований ґрейцар і просив маму аби дала йому другий, але мати сказала: “Коли ти згубив свій ґрейцар, то видно ти не варта його”. Никифор гірко плакав, але не помогло. Відношення між братами було все дуже сердечне. Старші опікувалися молодшими в часі шкільної науки і підганяли лінивих до пильности. Никифор був добрим учнем в гімназії. Однак в 2 клясі трапився йому прикрий випадок з учителем географії. Він викликав його до карти й казав рецитувати лекцію про Альжир. Никифор відповів все як слід, але забув назву трави, із якої алжирці роблять шпаґат. За це дістав недостаточну ноту. За одержану двійку Юстин вибив його тростиною, яку він мусів купити за 4 ґрейцарі.
Перші дві кляси Никифор ходив у Станиславові до польської гімназії, а від третьої в Коломиї. Спочатку йому було тяжко опанувати українську мову й нераз учні з нього сміялися, але Никифор скоро дав собі раду й був найкращим учнем в клясі та помагав своїм товаришам.
По матурі студіював укр. мову й історію Сходу Европи у Львові, а потім по вислуженні року служби у війську – перейшов до Відня й був учнем славного проф. Яґіча. 3акінчив студії в 1910 році. Тамже склав докторат.
У Відні Никифор і др. М. Чайковський заложили студентський клюб. У реґуляміні була точка, що членам не вільно любитися між собою. За нарушення цього параграфу негайно виключали їх із гуртка. Першою жертвою впав Дмитро Донцов і його дівчина Марійка.
По закінченні студій Никифор почав вчити в гімназії Рідної Школи в Рогатині у вересні 1910 р. Попри шкільні обов’язки працював у “Просвіті”, “Учительській Громаді”, “Педаґоґічнім Товаристві” і вів акцію з рамени товариства “Відродження”. Їздив по селах і вів пропаганду. Зі старшими не мав успіху, але з молодших чимало залишилися протиалькогольниками на все життя, навіть підчас епідемії у війську.
В 1913 році Никифор заснував перший гурток пластунів в рогатинській гімназії.
З вибухом війни перервав учительське звання, виявив незвичайно успішну працю у війську. Ця його діяльність вимагає окремого насвітлення.
Війна й революція кидала Никифора у різні закутини нашої землі. У 1921 р. був у Києві, як голова Шкільної Секції при Губерніальній Народній Освіті. Літом того ж року вернувся до Галичини й осів у Тернополі. Почав вчити в гімназії Рідної Школи. Тут заснував 32 Курінь Юначок ім. О. Пчілки. Верховна Пластова Команда призначила його командантом 6 Подільської Пластової Округи. Шкільна Кураторія кілька разів заборонила йому вчити в гімназії, а за посвячення прапору куреня у 1929 році звільнила його з праці. По двох роках судової розправи перед Адміністраційним Трибуналом дістав знову дозвіл навчати в гімназії, де був аж до 2 світової війни.
З приходом большевиків переїхав до Сяноку і був інспектором народних шкіл Сяніцької Округи.
В 1940 році його покликано до Укр. Центрального Комітету в Кракові на шкільного референта цілого Генерал-Губернаторства. У січні 1941 року переїхав доБерліну й працював в УНО, як організаційний референт. У вересні того ж року вернувся до доньки, бо її подруга вивезли большевики й вона сама з дитиною залишилася без засобів до життя.
При другому наступі большевиків на Галичину виїхав з ріднею на скитальщину. Спочатку був учителем юнаків, яких німці силою втягнули до протилетунської оборони. Потім вчив в українській гімназії у Відні, яку потім перенесено до Лінцу. Тут був директором гімназії, яку організував і мав понад 100 молоді при шість учителях.
По капітуляції німців залишився в Австрії до 1947 року, коли переїхав до Німеччини. В Австрії був краєвим комендантом Пласту. У Німеччині був учителем гімназії в Міттенвальді до листопада 1949 р., коли покликано його до Центр. Комітету в Мюнхені.
У Міттенвальді був деякий час кошовим юнаків і комендантом сеньйорського табору в році 1949 році.
В осені 1949 року переїхав до США.
Від квітня 1930 року безмінно належав до І Куреня УПС ім. С. Тисовського. Верховна Пластова Команда в грудні 1929 року наділила його похвальним письмом. Курінна Команда надала йому “Похвальну Грамоту” за його видайну працю в Курені.
Др. Никифор Гірняк одружився 1914 році Марією Стебницькою. Мали 6 дітей, з них 3 померло. Найстарший син Богдан, донька Любов і син Олександер.
Др. Никифор Гірняк виховав цілий ряд свідомої молоді як визначний педаґоґ і виховник. У рядах Пласту та в рядах пл. сеньйорів маємо ряд високоідейних працівників, між ними пл. сен. Рому Турянську.
Покійний Незламний Граб все мав здоровий український гумор. Він не опускав його навіть в часі тяжкої хвороби. Наприкінці 1960 року писав: “Я перебув всі хороби. Дуже нездалий, ослаблений і до цього на 50 відсотків сліпий, на 48 відсотків кривий, ще бракує мені горба, тоді зібрав би на собі всі каліцтва всіх лірників зі Шевченківського “Великого Льоху”.
На Великдень лежав у великих болях, а 16 травня перебув третю операцію.
Два тижні перед смертею писав: “Ти не здаєш собі справи з мого стану здоров’я. У мене невилічима недуга, получена з великими болями. Я вже не зможу ходити по верхах Чорногори. Не зможу бути в пластових таборах”.
Листа писала дружина, а підписав його власноручно Н.Граб.
Листки дружнього зв’язку. Бюлетень І-го куреня УПС ім. Степана Тисовського. – 1962. – Ч. 2 (49). – С. 11–13
21 липня 2011 року родина, близькі, численні друзі і вся українська громада, в останню путь провели багатолітнього директора школи українознавства в Пассейку Стефанію Квасовську. Майже на сто років проліг її життєвий шлях, сповнений постійною працею і любов’ю до родини, українських дітей, громади та України. До столітнього ювілею п. Стефанія не дійшла рівно чотири місяці, відійшовши в інший світ 11 липня 2011р.
При цій сумній нагоді годиться коротко згадати її життєвий, шлях і діяльність.
Стефанія Квасовська народилась 11 листопада 1911р. недалеко від Золочіва на Львівщині в свідомій українській сім’ї. Вчилась вона в Золочівській гімназії, директором якої був доктор Хмельовський. Була членом хору, створеного в гімназії, яким керував о. Побігушко.Одночасно п. Стефанія вчилась грати на скрипці у відомого музиканта Безкоровайного. В цьому вона досягла певних успіхів і під час художніх виступів грала на скрипці в складі оркестру. Крім того, п. Стефанія цікавилась малюванням. Малювала «для себе», «для душі», особливо любила малювати квіти. Цю любов вона зберегла протягом всього життя, в її квартирі до останнього часу можна було бачити картини, створені нею. На все життя вона зберегла любов до природи, до землі, біля її будинку постійно росли квіти, які нагадували їй про Україну. Закінчивши гімназію, п. Стефанія відразу ж почала працювати вчителем школи в с. Зозулях, на Львівщині. Обравши шлях учителя, вона ще не знала, що цей вибір зроблений на все життя, що все життя вона буде вчити і виховувати дітей. Напередодні війни п. Стефанія вийшла заміж, в неї народилась дочка Христина.
Проте сімейне щастя тривало недовго, почалась війна, події якої розкидали сім’ю, змінили життя. Рятуючись від війни, п. Стефанія разом з тисячами таких же українців, змушена була взяти в руки найбільш необхідні речі і разом з хворою мамою, малою дитиною, вирушити на Захід, як виявилось, назавжди покинути рідну землю. Дорога на Захід молодої жінки з хворою мамою і малою дитиною була небезпечною і важкою. Поневіряючись, п. Стефанія зупинилась в с. Глибогори в Карпатах, де деякий час працювала вчителем у місцевій школі. Наближення лінії фронту змусило рухатись далі на Захід, шляхи привели сім’ю п. Стефанії до м. Цуфенгаузен в Німеччині, де в таборах збились тисячі таких як вона біженців. В таборі для переміщених осіб п. Стефанія перебувала до 1949р. В цьому році сім’я п. Стефанії одержала дозвіл виїхати до США. На кораблі разом з іншими біженцями, серед яких була давня подруга Люба Гірняк, 15 травня 1949р. сім’я п. Стефанії прибула до м. Бостон, де ступила на американську землю. Звідси прибулі були розселені в різні райони країни. Сім’я п. Стефанії опинилась в Пассейку, де зібралось чимало українців. Вона поселилась в невеликій квартирі на Гаймед Аве.,177. Щоб утримати квартиру, хвору маму, яка не могла вже ходити і малолітню дитину, п. Стефанія тяжко працювала протягом тижня.
Через деякий час, в 1950р. до Кліфтона прибув колишній отаман січових стрільців, один з керівних діячів ЗУНРу доктор Никифор Гірняк. Він зрозумів потребу в організації української школи в Пассейку і взявся за її створення. В кінці 1951 р. Н. Гірняк запропонував Стефаніїї Квасовській працювати вчителем школи. Погодившись, п. Стефанія почала працювати вчителем молодших клясів, включилась в життя громади. Никифор Гірняк був директором «Рідної школи» з 1951 до 1958 року, коли в зв’язку з хворобою змушений був залишити школу. Директором школи стала п. Стефанія Квасовська. Вона працювала на цій посаді до 2001 р. За ці роки школа переживала різні часи, але вона змінилась — зросла кількість учнів, їх число доходило до 250, школа поповнилась новими вчителями. Директор школи терпеливо підбирала кадри вчителів, зріс навчально-методичний рівень викладання. І сьогодні в школі зберігаються методичні розробки і матеріаяли, копії і зразки документів, підготовлених директором С. Квасовською. Дисциплінована, акуратна в роботі і відповідальна за справу, вимоглива до себе і до вчителів, вона не терпіла легковажного і безвідповідального ставлення до виконання своїх обов’язків, до школи в цілому. Директор вміла підтримувати дисципліну в школі, рішуче припиняла спроби втручань в навчальний процес школи. Те, що школа успішно діяла і розвивалась, українська громада завдячує самовідданій праці її директора.
Передавши школу новому директору, п. С. Квасовська продовжувала турбуватись і опікуватись нею. В 2001-2005 рр. вона працювала дорадником Шкільної Ради, надавала директору школи постійну методичну допомогу і практичні поради. Маючи величезний досвід роботи в школі, п. С. Квасовська вміла знайти єдино правильний вихід з будь-якої ситуації. Як дорадник, вона постійно відвідувала лекції вчителів з їх наступним детальним аналізом і обговоренням, вчила вчителів як краще їх проводити, передавала їм свій досвід.
Понад 30 років п. Стефанія була членом Управи Шкільної Ради, секретарем, директором канцелярії коли коловами Шкільної Ради були д-р Дражньовський та д-р Євген Федоренко, бездоганно виконуючи свої обов’язки. Вона була адміністратором вчительського семінару (від 1985 до 2005 року), який Шкільна Рада проводила на «Союзівці», турбувалась про слухачів семінару, забезпечуючи їм належні побутові умови, сприяючи його успішній роботі.
Крім своєї професійної праці п. Стефанія Квасовська протягом багатьох років приймала активну участь в житті української громади. Особливу увагу звертала на проведення виховних заходів Пласту. З нагоди 50-ліття святкування Пласту в Пассейку п. Стефанія Квасовська була відзначена найвищою відзнакою «Вічний вогонь». Також плідно і самовіддано п. Стефанія працювала в Союзі Українських Жінок. В травні 2001 р. на черговій Конвенції Союзу С. Квасовська була нагороджена Почесною Грамотою Союзу за 50-літню працю в цій організації.
Вона належала до покоління, яке формувало свій національний і громадський світогляд у важкий для України і українського народу післявоєнний період. Відірвана від своєї землі, вона знайшла своє місце в боротьбі за Україну і протягом всього життя давала учням школи знання про Україну, вчила їх любити свою Батьківщину. Своєю працею вона боролась за утвердження незалежної України, вважала це своїм обов’язком.
Завжди зосереджена, добра, з легким гумором, привітна і справедлива до своїх колег і взагалі до людей. Людина великої скромности, вона на любила говорити про свої проблеми і негаразди. Своїм ставленням до людей П. Стефанія викликала до себе довір’я і повагу як людини чесної, надійної, людини без фальші.
Для нас — її колег, друзів, всіх, хто її знав, такою вона завжди і залишиться.
Дирекція, вчителі школи українознавства в Пассейку, учні, колишні випускники школи, друзі, вся українська громада Пассейку, Кліфтона і околиць, всі, хто знав її — висловлюють своєму Директору, Вчителю, Вихователю, Другу свою любов, пошану, повагу і визнання її заслуг перед громадою, а її рідним
— глибоке співчуття в зв’язку з утратою.
Нехай пухом буде їй далека від України земля Оклахоми.
Володимир Кривоніс
Шкільна Рада (Рідна Школа • Жовтень 2011)
СПОМИНАЮ МАМУ – СТЕФАНІЮ КВАСОВСЬКУ
Моя мама Стефанія народилася коло Бродів. Її мама була учителькою, а батько, Павло Околіта, був капітаном австрійської армії за часів Франц Йосифа і підчас Першої Світової Війни. Дитячі роки мама перевела у Відні. По війні виростала у Золочові де закінчила ґімназію. Рівночасно любила музику і вчилася грати на скрипці. Була ученицею професора Безкоровайного і грала в орхестрі під його проводом. Вищу освіту і учительський семинар осягнула у Львові.
Учителювала від ранних літ. В 1939-ім році, як Галичину зайняв Совєтський Союз, ми мусіли втікати на Зозулі, село недалеко Золочова. Там мама вчила, помагала селянам, а вони нераз її переховували як була небезпека. Пізніше, коли Рядянська влада трошки уміркувалася, мама з ішими учителями брала участь у пропаґандивних подорожах до Києва і на східну Україну де показували їм штучно улаштовані колгоспи з ріжним добром. Хоч як вони були пильновані, мамі вдалося побачити жорстоку реальність нашого народу.
У сорок першім році, як прийшли німці, якийсь час було більше свободи. Але, як знова зближався Совєтський фронт у роках 1943-44, ми відїхали на захід. Ми жили короткий час в Карпатах де мама продовжувала свою працю. Памятаю великий шкільний будинок побіч великго ставу і дуже гарного городу. Але тоді знова прийшлося втікати. Їхали ми через Чехословаччину де нас захопив фронт і тяжкі бої. З помічею добрих людей ми прибули до Авґзбурґу в Німеччині при кінці війни. Там наші добрі знайомі, родина отця Микитина, взяли нас до Ґерлінґену де мама знова вчила якийсь час.
Звідтам ми з родиною отця Микитина переїхали до Цуфенгавзен біля Штутґарту. Там ми жили у післявоєннім таборі де мама була директоркою школи до 1949го року.
Опісля ми виїхали до Америки. По короткім побуті в Ню Йорку ми переїхали до Пасайку в Ню Джерзі. Там мама з великим замилуванням спершу учителювала а пізніше довгий час була директоркою школи українознавства.
Я маму завжди памятаю як учительку. Це було її покликання. Любила наш нарід і його дітей. Тішилася їх успіхами і старалася передати їм любов до рідної землі.
Христя Квасовська-Кравців
1994 рік, суботня школа в Пасейку.
Вчителька – Ірина Греськів-Агне.
Як давно це було, і яка свіжа пам’ять, коли споглядати на такі світлини.
Адже вони повертають нас в ті колишні часи, коли ми були такими молодими і щасливими виконуючи працю душі – вчителювання. Погляньте на лиця дітей, може хтось себе впізнає. Але яким щастям вони палають, якою дитячою безтурботністю! Абсолютно впевнена, що ці діти із задоволенням приходили в стіни суботньої школи під чуйним керівництвом пані Стефанії Квасовської. Адже вона стільки років плекала не в одному поколінні любов до українського коріння! Навіть народжені тут, ці діти знають ким були їхні предки і якою мовою вони спілкувались! Тримаймо високо це Прометеївське вогнище знань і лєбові до рідної української мови! Плекаймо надалі і в наступних поколіннях цю ж любов!
Глибока повага, і низький уклін пані Стефанії, всім священникам, всім вчителям і всім батькам, хто на протязі стількох років продовжує цю віддану працю в суботній школі при парафії Св.Миколая в Пасейку!
Многая, Благая Літа!
Згадаю учителя мого мужа, Володимира Бакальця, який з любовю до молоді та до української мови дбайливо як “батько” з пошаною до кожного учня підходив і переконував чому українська мова і знання про Україну є потрібна нам на чужині. Він передав свою любов до Батьківщини своїм учням. Він був би радий, що багато його учнів оцінили потребу навчити своїх дітей української мови та посилають їх до Рідної Школи.